В український прокат 16 липня вийшла довгоочікувана адаптація "Одіссеї" Крістофера Нолана.
Про це пише Суспільне культура.
"Одіссея" Гомера — один із фундаментальних стовпів західної літератури. Ця давньогрецька епічна поема, створена приблизно у VIII столітті до н. е., задає архетипи, які відтоді пронизують усю європейську культуру: подорож героя, спокуса невідомим, повернення додому, вірність і помста.
Без "Одіссеї" не було б "Енеїди" Вергілія, середньовічних лицарських романів, "Божественної комедії" Данте, а в новітні часи — таких творів, як "Мандри Гуллівера" Свіфта чи навіть "Чарівник країни Оз" Баума, де герой долає фантастичні перешкоди на шляху додому.
Кіноадаптації "Одіссеї" з’являлися регулярно: від відносно вірних телевізійних версій 1990-х і 2010-х до вільних інтерпретацій на кшталт "О, де ж ти, брате?" братів Коенів, які перенесли сюжет в Америку часів Великої депресії, додали блюзовий саундтрек, абсурдний гумор та Джорджа Клуні у ролі харизматичного, хитрого Одіссея з напомадженим волоссям.
Деякі адаптації сильно відходили від першоджерела: додавали сучасні підтексти, змінювали гендерні ролі чи переносили події з грецьких островів, наприклад, у лабіринтоподібний дім, де герою-гангстеру доводиться мати справу з привидом власної дружини. Ноланівська "Одіссея" стає, мабуть, найамбітнішою спробою перенести епос на великий екран у всій його міфічній та візуальній величі.
Очікування від стрічки були колосальними ще задовго до прем’єри. Нолан, відомий своєю пристрастю до практичних ефектів, масштабних зйомок і нелінійного наративу, взявся за матеріал, який, з одного боку, ідеально пасує до його стилю, а з іншого — кидає виклик фірмовому реалізму постановника.
Перші трейлери викликали гарячі дискусії: хтось дорікав через історичну невідповідність костюмів і конструкції кораблів (занадто "голлівудських" та більше схожих на судна вікінгів, якщо вірити критикам), хтось влаштовував цілі інтернет-війни щодо кастингу та кольору шкіри певних героїв. І скажу відразу — суперечки навколо маскулінності трансгендерного актора Еліота Пейджа після виходу стрічки виглядають просто смішними, адже всупереч чуткам та гнівним постам у соцмережах він не грає Ахілла і не "спаплюжує героїчний образ". Так що інтернет-воїни можуть відкласти зброю та принаймні дати візії Нолана шанс.
Фільм вийшов — і виправдав свій захмарний бюджет та весь (часом нездоровий) інтерес, який викликали кожен постер, трейлер та чутка про кастинг. Операторська робота Гойте ван Гойтема (за попередню співпрацю з Ноланом нідерландський оператор отримав "Оскар", і цьогоріч він гарантовано претендуватиме на ще одну статуетку) та кадри моря зачаровують: тут бурхливі хвилі, шторми, безкрайні горизонти передають і масштаб, і жах неконтрольованої природи та волі богів.
Як одна з тих критиків "Одессеї", які нервували щодо історично невідповідних кораблів та костюмів, щиро визнаю: нехай Нолан і не відтворює автентичні грецькі човни бронзової епохи, та він досягає дечого важливішого — змушує глядацтво відчути, наскільки страшним, ризикованим та захопливим було мореплавство тих часів. Звісно, було б добре колись побачити адаптацію "Одіссеї", яка надихається вигадливими мікенськими обладунками та кольоровим одягом доби, зображеної Гомером, але Нолан — вочевидь не той режисер, від якого цього варто було очікувати. Зате саме він може дати цій історії розмах, шалену динаміку і Метта Деймона, який розгублено шукає шлях додому.
Попри скарги з діаметрально протилежних кутків інтернету (хтось обурювався темношкірій Єлені, хтось — відсутності грецьких акторів) кастинг на висоті.
Метт Деймон у ролі Одіссея приносить цікаву суміш хитрості, втоми та імпульсивності. До слова, це не зовсім той Одіссей, якого ми звикли уявляти: попри блискучу ідею з побудовою троянського коня, протагоніста справедливіше описати як приреченого до повернення додому травмованого вояку, аніж хитрого та дипломатичного мореплавця, якого рятує добре підвішений язик та хороші стосунки з Афіною.
Енн Гетевей як Пенелопа — мудра опора родини, яка ледь приховує емоційну виснаженість та тугу, а Том Голланд, Зендея, Люпіта Ніонго та решта акторів разом створюють потужний ансамбль.
Але найяскравіша постать у стрічці — її центральний антагоніст, підступний та боягузливий Антіной, який зловживає звичаями гостинності та цілиться зайняти за відсутності Одіссея і його престол, і ложе. Навіть на тлі циклопів та інших міфічних чудовиськ цей персонаж видається справді монструозним, а Роберт Паттінсон, який його втілює, схоже, насолоджується кожною хвилиною на екрані.
Як і у випадку з "Бетменом", тут Нолан також додає очікувано казковій історії реалістичного погляду, зводячи міфологічні аспекти до мінімуму і наповнюючи її соціальним та політичним контекстом, при цьому не втрачаючи пригодницького духу. Зрештою, навіть дещо надмірний хронометраж стрічки — три години! — себе виправдовує, і завдяки своїй динаміці під час перегляду стрічка здається суттєво коротшою, ніж є насправді. Що ж, цьому не варто дивуватися: Нолан давно відомий любов’ю до експериментів із часом, а також фокусів. Завдяки сценарію історія про Троянську війну отримує дещо приземленіше трактування, більше пов’язане з боротьбою за торговельні маршрути та особисті амбіції Агамемнона, аніж суто з красою бідолашної Єлени.
Особливо варто відзначити, як Нолан знаходить для старої як світ історії новий фокус, залишаючись фактично вірним першоджерелу (якщо не рахувати відсутність у сценарії Навсікаї та дещо змінений фінал). Тепер це не просто мандри хитруна, а історія про відповідальність у буремні часи, про соціальні норми, які стримують суспільство від беззаконня та хаосу насильства, і про ПТСР, що назавжди змінює воїнів. Війна не героїзується — вона залишає шрами.
Не всім пуристам цей кут бачення відгукнеться: деякі зміни в інтерпретації наближають історію до сучасних уявлень про мораль та межі припустимого насильства.
Пенелопа тут часто постає провідницею античним світом — ставить запитання про справедливість, ціну помсти та сенс страждань, які скоріше спали б на думку сучасним глядачам, аніж жінці бронзового віку. Та навіть це має певний сенс — дослідники говорять про центральну роль жінок в "Одіссеї" ще з вікторіанських часів, а у XIX столітті літературознавець Семюель Батлер навіть висунув контраверсійну теорію, що "Одіссея" була написана жінкою, адже глибина та різноманіття персонажок у цьому епосі різко контрастує з тими героїнями, яких можна зазвичай побачити в античних епосах.
Але чи є проблемою, що Нолан шукає у творі Гомера те, що найбільше резонує з його мистецьким баченням? Кожен переклад "Одіссеї" (а їх десятки) — вже певною мірою адаптація, з акцентами перекладача чи перекладачки та сформована крізь призму їхнього індивідуального бачення. Зрештою, навіть найбільш консервативні дослідники Гомера і досі часто не можуть дійти згоди щодо того, на якому етапі Пенелопа впізнала свого чоловіка, який повернувся додому в образі волоцюги, і чи схвалює оповідач помсту Одіссея її залицяльникам. Нолан просто вкладає свою інтерпретацію і подає класику в новому світлі, не псуючи первісної сили епосу, а навпаки — роблячи її живою для сьогоднішньої аудиторії.
"Одіссея" Нолана — чергова демонстрація того, чому студіям варто і далі вкладатися в авторське кіно, а не орієнтуватися на фокус-групи та економити за допомогою ШІ. А головне — після перегляду виникає бажання звіритися з першоджерелом та дізнатися більше про різні інтерпретації "Одіссеї" Гомера.
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
