Чому радянські міфи досі мають вплив на наше суспільство та як Росія привласнила спільну перемогу в Другій світовій війні.
Про історичну пам’ять, українську ідентичність і наше ставлення до минулого "МБ" поспілкувався з Назарієм Христаном, кандидатом історичних наук, автором досліджень про національну ідентичність і пам’ять.
– Радянського Союзу не існує вже понад три десятиліття, але його міфи досі живуть у нашому суспільстві. Чому так сталося? Чи справді ми досі не позбулися радянського способу мислення?
– Радянський Союз зник, але його спадщина залишилася. Радянська влада десятиліттями формувала єдину дозволену версію історії, замовчувала незручні факти й нав’язувала суспільству певні образи героїв та ворогів. Такі уявлення не зникають за один день, навіть після зміни державного устрою. Тому переосмислення минулого – це тривалий процес, який потребує не лише нових підручників, а й чесної розмови в суспільстві.
– Один із найживучіших радянських міфів – про "Велику вітчизняну війну". Росія й сьогодні використовує його як політичну зброю, привласнюючи собі перемогу над нацизмом. Що саме приховує цей міф і чому Україні важливо по-іншому говорити про Другу світову війну?
– Радянська влада створила власну версію війни, у якій головним героєм і переможцем виступав радянський народ. У такому трактуванні часто відходила на другий план роль окремих народів, зокрема українців, замовчувалися складні й суперечливі сторінки історії, різний досвід людей, які пережили війну. Росія успадкувала цю ідеологічну конструкцію та зробила пам’ять про перемогу частиною своєї державної політики. Вона використовує її, щоб виправдовувати власні дії та нав’язувати іншим своє бачення минулого. Україні важливо повернути собі право розповідати про Другу світову війну без радянських ідеологічних рамок, бачити в цій історії досвід українців, їхні втрати, страждання та внесок у перемогу над нацизмом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Під виглядом УПА: як радянські силовики чинили злочини на Буковині - відео
– Ми часто говоримо, що історію потрібно знати, але чи замислюємося, наскільки на наше ставлення до неї впливають родинні спогади? Чи може пам’ять про події, яких ми самі не переживали, визначати те, ким ми себе відчуваємо?
– Безумовно. Ми не обов’язково самі переживали історичні події, але багато знаємо про них від батьків, бабусь і дідусів. Іноді нам передають не лише розповіді, а й мовчання, страхи, родинні переживання. Так минуле впливає на наступні покоління. В Україні це особливо відчутно, адже історія ХХ століття була сповнена трагічних подій, про які радянська влада часто забороняла говорити або дозволяла лише одну версію. Тепер до родинної пам’яті додається досвід нинішньої війни. Тож наше уявлення про минуле формується не лише під впливом того, що сталося багато десятиліть тому, а й через події, які ми переживаємо сьогодні.
– Ви дослідили, як мешканці Чернівецької області ставляться до радянських пам’ятників. У дослідженні взяли участь понад 2000 людей. Які результати виявилися найцікавішими?
– Найпомітніша відмінність – у поглядах людей різного віку. Серед опитаних віком понад 60 років повного демонтажу радянських пам’ятників хочуть 41%, а 24% виступають за їхнє безумовне збереження. У групі від 40 до 60 років демонтаж підтримують уже 57%. Водночас 31% вважають, що суперечливі пам’ятники варто перенести до музеїв. Серед людей віком від 20 до 40 років за демонтаж висловилися 64%. А серед наймолодших учасників опитування, яким ще не виповнилося 20 років, таких аж 83%. Причому ніхто з цієї вікової групи не хотів би залишити ці пам’ятники на їхньому теперішньому місці. Отже, ставлення до радянської спадщини помітно змінюється від покоління до покоління.
– Чому молодь набагато категоричніша щодо радянських пам’ятників, ніж старші люди? Чи означає це, що нове покоління вже остаточно переглянуло ставлення до радянського минулого?
– Це можна пояснити різним життєвим досвідом. Старші люди тривалий час жили в Радянському Союзі, бачили ці пам’ятники впродовж усього життя, звикли до них і формували свої погляди в тодішній системі цінностей. Молодь виросла вже в незалежній Україні. Її уявлення про минуле формувалися в інших умовах, а повномасштабна війна ще більше загострила питання ставлення до радянської спадщини. Водночас важливо розуміти: прибрати пам’ятник – не означає стерти історію. Це означає вирішити, чи повинні символи радянської влади й надалі залишатися в нашому повсякденному просторі та що саме ми хочемо вшановувати.
– Чи зможемо ми сформувати власну українську ідентичність, яка не ґрунтуватиметься лише на протистоянні Росії? Що має об’єднувати нас, окрім спільного ворога?
– Спільна пам’ять не означає, що всі повинні однаково оцінювати кожну історичну подію. У людей різний родинний досвід, різні історії та спогади. І це нормально. Важливо, щоб ми могли відкрито говорити про минуле, не замовчувати незручних фактів і не нав’язувати суспільству одну-єдину версію історії. Треба повертати голос тим, чиї долі та історії раніше залишалися поза увагою. Саме через таку відкриту розмову, повагу до різного досвіду й усвідомлення спільного минулого ми можемо краще розуміти одне одного й відчувати себе частиною єдиної країни.
– І насамкінець: чи не ризикуємо ми, відкидаючи радянське трактування історії, разом із ним втратити пам’ять про українців, які воювали, загинули або постраждали під час Другої світової війни? Як не відкинути саму історію, позбуваючись нав’язаних міфів?
– Відмова від радянських міфів зовсім не означає, що ми повинні забути минуле. Навпаки, йдеться про те, щоб повернути собі право самостійно його осмислювати. Ми не повинні відмовлятися від пам’яті про мільйони українців, які воювали, загинули або постраждали під час Другої світової війни. Але маємо відокремити їхній справжній досвід від радянської пропаганди, яка використовувала людські долі для створення вигідної владі картини історії.
Пам’ять – це не лише пам’ятники на площах. Це передусім родинні історії, розповіді старших поколінь, документи, фотографії та розуміння того, що пережили наші предки. Тому наше завдання – не викреслювати минуле, а чесно його переосмислити. І будувати українську ідентичність не лише на протистоянні ворогу, а й на власній історії, спільних цінностях і повазі до досвіду попередніх поколінь.
Автор Юлія Пацаранюк
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
