Фото надала родина Лазаруків
"Багато втрачено такого, чого вже не можна наздогнати, осягнути. Залишаються лише спогади", – каже Мирослав Лазарук.
Сидимо в затишному помешканні письменника. На стіні – дві картини, яку йому подарував художник Петро Яковенко, із яким пан Мирослав товаришував. На полицях – багато книг. Частина з них – власного авторства. А ще – світлини з найріднішими: дружиною, синами, п’ятьма внуками, братами...
"Я міг писати всюди"
13 жовтня Мирославові Лазаруку виповнилося 70 років. Член Спілки письменників України, заслужений діяч мистецтв, лауреат низки літературних премій. Багаторічний директор меморіального музею Володимира Івасюка, головний редактор "Буковинського журналу"... Усі посади й здобутки можна ще довго перелічувати.
У доробку пана Мирослава – десятки збірок поезії та прози. Особливо дорога йому перша книга віршів "Коломия", видана у 1988 році. Як син репресованих (матір Євдокію заслали на Сибір у 1946 році за участь в оунівському підпіллі), був змушений довго чекати на вихід цієї збірки. Коли ж "Коломия" нарешті побачила світ у видавництві "Молодь", присвятив її батькам.
На примірнику, який показує кореспондентці "МБ", залишився напис: "Дорогеньким мамі і татові на щастя, на довгі роки життя, любові і поваги".
Писати вірші Мирослав Лазарук почав ще в шкільні роки.
"Я міг їх писати всюди: у школі, на вечорах, на вулиці. Усе довкола було насичене поезією. Не скажу, що це була якась така суперова поезія. Навпаки, я дуже страждав, мені здавалося, я пишу не те, не так, не туди, не для того", – зізнається Мирослав Лазарук.
Дитинство письменника минало в селі Перерів Коломийського району. Він досі із задоволенням згадує футбол, який любив змалку.
Музика була ще одним захопленням. Хлопець грав на акордеоні, самостійно опанував гітару, також пробував грати на бандурі та дримбі. Разом із друзями в школі та клубі на саморобній гітарі виконував "Червону руту". Слухачі були в захваті.
Друкарська машинка розбилася на друзки
Під час навчання на факультеті журналістики Львівського університету Мирослав Лазарук очолював літературне об’єднання "Франкова кузня".
"На одному із засідань "кузні" ми й познайомилися, – ділиться дружина Орися ЛАЗАРУК. – На зустріч приходило багато студентів. Щоразу, коли сходилися на вечори, дні народження, обов’язково мав бути якийсь новий вірш. Бувало, сиділи так до ранку, читаючи поезії".
Пані Орися розповідає, що її чоловік писав мало не постійно і чи не на всьому, що бачив: "Не вистачало блокнотів, паперів – ішла в хід серветка. Міг іти вулицею і стиха промовляти поетичними рядками".
Не дивно, що першою серйозною покупкою молодого подружжя після одруження стала друкарська машинка.
"Ми відклали на цю машинку 107 рублів. Мирослав купив її у Львові, у комісійному магазині. Я чекаю його ввечері вдома. І тут чоловік по приїзду відразу ховається з покупкою до комори. Виявилося, його проводжали приятелі Петро Цеголко, Богдан Загайський та Іван Гриджук. Друкарську машинку несли в авосьці. Зверху поклали дві пачки масла. Вийшло так, що Петро Цеголко впав на ту машинку. Витягуємо ми її, а там купа металу, ще й усе в маслі. Три місяці її десь у Львові ремонтували, весь цех майстрів збігся дивитися на це чудо", – згадує Орися Лазарук.
Ця друкарська машинка зберігається досі і вже стала родинною реліквією. Спочатку сам письменник на ній друкував свої вірші, а згодом – син Мар’ян. Він довго не зізнавався батькам, що також пише. Коли ж урешті приніс показати свою поезію, батько дав йому важливу пораду: "Якщо можеш не писати, не пиши, але якщо вже пишеш, то вкладай у це всю душу".
У Мирослава Лазарука завжди було багато друзів. Серед них чимало відомих митців: Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Тарас Мельничук, Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Леонід Талалай, Анатолій Кичинський та інші. Вони часто любили гостювати в родини Лазаруків.
Тарас, син пана Мирослава, досі пам’ятає мандрівку з письменником Миколою Вінграновським.
"Я тоді був студентом першого курсу. Почалося літо. Тато запропонував поїхати в Карпати, каже, Микола Вінграновський буде. Приїхали ми в Карпати і довго шукали місце, де би розкласти намет. Виїжджали на такі пагорби машиною, і я з жахом думав, як ми звідти виїдемо. Але Миколі Вінграновському там не подобалося. Казав: "Не ті місця, Мирославе, не будемо тут ночувати". Врешті рушили через всю область під Новодністровськ, до Дністра. Там нарешті Миколі Вінграновському сподобалось. Рибалили, тато варив юшку, кулешу. Розбили намет, цілу ніч читали вірші: Микола Вінграновський свої, тато свої", – згадує Тарас Лазарук.
А якоїсь ночі, провадить співрозмовник, вперіщила сильна злива. Дітей посадили до машини, кликали і Вінграновського. Проте він відмовився: "Ні, Мирославе, я буду тут! Гроза просто вєліколєпна! Саме так він казав – "вєліколєпна", – з усмішкою каже Тарас.
Мирослав Лазарук приятелював і з художниками Петром Яковенком, Одаркою Киселицею. Допомагав організовувати виставки їхніх робіт, підтримував у скрутні моменти.
Митці сходилися в редакцію грати в теніс
Мирослав Лазарук працював заступником редактора газети "Молодий буковинець". Пригадує, як у приміщенні редакції стояли тенісні столи. А на третьому поверсі був гуртожиток філармонії. Тож до цих столів пограти в теніс приходили артисти філармонії Назарій Яремчук, Павло Дворський, художники Юрій Якимчук, Прокіп Колісник, поет Володимир Вознюк.
Згодом Мирослав став редактором фестивальної газети – першої "Червоної рути". Видання виходило щодня впродовж фестивалю. Команда працювала дуже напружено, адже кожен номер потрібно було підготувати й надрукувати до наступного дня.
Особливе місце в житті Мирослава Лазарука посів "Буковинський журнал", редактором якого він був багато років. Видання стало майданчиком для літератури, публіцистики, науки та відкриття нових імен. Саме тут з’являлися ранні твори письменника Василя Кожелянка.
До редакційної колегії входили відомі літератори, зокрема лауреати Шевченківської премії. Загалом вийшло 130 випусків журналу.
Мирослав Лазарук намагався зберегти видання навіть тоді, коли бракувало фінансування. Шукав меценатів, звертався до представників влади. Часом віддавав на потреби журналу навіть власну зарплату. Однак зрештою видання припинило виходити.
"Досі чую кроки Івасюка"
Ще в студентські роки Мирослав Лазарук побачив Володимира Івасюка на його творчому вечорі у Львові. Композитор трохи запізнювався. Коли ж зайшов, сповнений енергії, у модному джинсовому костюмі, – усі погляди були звернені на нього.
Зустріч з Івасюком справила сильне враження на молодого письменника. "Я досі чую його кроки", – каже Мирослав Лазарук.
Згодом доля пов’язала його з іменем композитора вже на професійному рівні. Мирослав Лазарук очолював меморіальний музей Володимира Івасюка в Чернівцях упродовж 18 років. Організовував у музеї цікаві заходи, зустрічі з відомими митцями. Хотів, щоби сюди приходило якомога більше відвідувачів, молоді.
"Знаєте, – зауважує Орися Лазарук, – чоловік переймався культурою не для почестей. Це стан душі, потреба. Він цим живе, горить. Якщо в нього виникає якась ідея, прагне її втілити будь-що. Бо не все у цьому світі робиться задля грошей".
"Талановиті, творчі люди завжди знаходили місце в моєму серці", – каже ювіляр.
З досьє "МБ"
Мирослав Лазарук – письменник, журналіст, громадський діяч, член Спілки письменників України, Асоціації українських письменників, Спілки журналістів України. Заслужений діяч мистецтв України.
З 1987 р. – заступник головного редактора газети "Молодий буковинець".
У 1996-1998 – начальник управління культури Чернівецької ОДА.
З 1999 – заступник головного редактора, а з 2002 головний редактор "Буковинського журналу".
З 2005 – директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка.
Лауреат численних літературно-мистецьких звань і премій.
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
