"Ми все життя тяжко працювали, усе робили самі, з нуля, виховували дітей. Чоловік завжди казав: "Дашунько, все в нас буде. На старості будемо відпочивати". Та тепер цієї старості разом не буде... А я й досі чекаю чоловіка, хоч і знаю, що його вже немає", – каже дружина загиблого захисника Домніка Палічук.
Відвіз дружину на роботу, а сам – до війська
Сергій Палічук пішов добровольцем на фронт у перші дні великої війни. Два роки служив у 107-й окремій бригаді Сил тероборони. Був водієм, але разом із побратимами виходив і на позиції, ідеться у публікації molbuk.ua
П’ятого січня 2024 року його життя обірвав удар ворожого дрона. Наступного дня воїнові мало виповнитися 53 роки.
Сергій Палічук народився шостого січня 1971 року в Армянську, що в Криму. Та його родинне коріння – на Буковині.
У дитинстві разом із сім’єю він переїхав до села Зруб-Комарівський Сторожинецької громади, де закінчив перший клас. Згодом родина оселилася на Запоріжжі. Там Сергій завершив навчання, після чого пішов до армії. Два роки служив у Казахстані.
Пізніше батьки повернулися на Буковину. Тут Сергій створив сім’ю. Разом із дружиною Домнікою вони прожили 32 роки та виховали п’ятьох дітей – сина і чотирьох доньок.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій Палічук не вагався. На третій день війни він вирішив іти до війська. Дружина намагалася його відмовити, просила залишитися з родиною. Та чоловік відповів, що не може стояти осторонь.
"Він сидів на спинці ліжка і казав, що треба йти. Я дуже просила залишитися. А він каже: "У мене є діти, п’ятеро онуків. Я йду, бо у мене є кого захищати", – розповідає дружина.
За кілька днів після початку війни Сергій відвіз дружину на роботу, а сам зібрав сумки – і до війська. Так він став військовослужбовцем 107 окремої бригади тероборони. За посадою був водієм. Та його служба не обмежувалася кермуванням: Сергій перевозив військових, виїжджав на позиції та разом із побратимами виконував бойові завдання.
"Умів розсмішити навіть у найважчі миті"
За два роки служби чоловік не раз отримував травми. Після лікування ледве ходив, однак повернувся до підрозділу.
"У неділю його виписали з лікарні, а до вечора він уже знову був у частині. Так тяжко ходив через ту травму, рука погано працювала, але все одно повернувся на війну", – каже Домніка.
Військова служба не змінила характер Сергія. Навіть у найважчих обставинах намагався підтримувати інших.
"Він був дуже позитивний. На позиціях усіх смішив, розвеселяв, щоб хлопці не падали духом. Навіть коли дрони летіли, завжди щось таке скаже, що всі вже усміхаються", – згадує дружина.
Побратими дали Сергію позивний Окунь – через його любов до риболовлі. За сиве волосся його також жартома називали "Сніжком".
Востаннє захисник приїхав додому в жовтні 2023 року. Облаштував біля хати затишне місце для відпочинку. Зібрав друзів. За словами пані Домніки, тоді вони провели разом кілька днів.
"Ми всі фотографувалися з ним: діти, онуки, друзі. І чомусь відчувалося, ніби це останній раз", – каже вона.
Так воно й сталося.
"Часом забуваю, що мого Сергія вже немає"
Напередодні загибелі Сергій Палічук розмовляв із дружиною телефоном. У неї було недобре передчуття.
"Я тоді працювала в магазині й увесь день плакала. Не полишало відчуття, що має статися щось погане. Казала чоловікові: "У тебе завтра день народження. Попроси командира, щоб не відправляв тебе на позицію". Він заспокоював, запевняв, що все буде добре. Востаннє я говорила з ним приблизно о п’ятій вечора. А близько десятої години він загинув. Вранці шостого січня його вже почали вітати у соцмережах з днем народження. Тоді ми ще не знали, що Сергія вже немає", – плаче пані Домніка.
Захисника поховали 9 січня 2024 року в Зруб-Комарівському.
Відтоді минуло понад два роки. Життя триває, онуків уже шестеро.
Та біль від втрати не минає. Пані Домніка досі подумки звертається до чоловіка. Бувають моменти, коли хочеться подзвонити йому, розповісти новину, чи щось запитати.
"Я часом забуваю, що мого Сергія вже немає. Наприклад, дочка завагітніла. Думаю: зараз подзвоню, скажу. Діти щось згадують, як ми на Дністер їздили, сперечаються, хто тоді був. А я кажу: "Зараз папці подзвоню". Беру телефон, а вони дивляться на мене. Тоді я згадую…".
Посмертно Сергія Палічука відзначили нагородою Міністерства оборони України – "Хрестом сил територіальної оборони" за мужність, вірність військовій присязі та внесок у захист України.
Для родини ця нагорода – ще одне підтвердження того, що подвиг їхнього батька й дідуся не забутий.
Раніше рідні та друзі також збирали підписи під петицією про присвоєння Сергію Палічуку звання Героя України посмертно. Петиція набрала необхідну кількість голосів, але й досі на розгляді.
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
